Розробила:
Алієва І.С.
Класний керівник 5 - А класу
Виховна класна година «Образам – ні, прощенню – так!»
Лучшее средство от обиды – прощение
Сенека
Мета: допомогти учням зрозуміти суть та цінність людського життя, визначити своє місце в ньому, сприяти вихованню в них людяності, чесності, працьовитості, відповідальності, любові до людей, до рідної землі; розвивати в учнів допитливість, інтерес до навколишнього життя, прагнення з'ясовувати, доводити, міркувати; збагачувати активний словник учнів, розвивати вміння, формувати ціннісні судження про гармонійне життя; виховувати наполегливість у досягненні поставленої мети.
Пам'ятай! Життя є дар, великий дар.
І той, хто його не цінує, його дарунка не заслуговує.
Леонардо да Вінчі
Обладнання:
- мультимедійний екран, пісня «Два кольори», відео «Самое доброе видео»
Хід виховної години:
- Вступне слово вчителя
Людське життя... Неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.
Люди, їх мільйони... усі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.
Так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба»... (Пісня стихає.)
Бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.
Стежина життя... Це по ній кожен має пройти гідно. Але якою вона буде? І хочеться гукнути: «Життя! Ну зупинись хоч трішки! Почекай хоч одну мить! Візьми мене на свої крилечка й понеси ген-ген за небокрай, де люди у вічності живуть».
Прекрасні слова, правда? І як хотілося б кожному з нас, щоб і життя наше було таким же прекрасним. Але як цього досягти? Тому тема нашої сьогоднішньої зустрічі «Образам – ні, прощенню - так». Ми повинні з'ясувати такі питання: для чого людина живе на землі? Що зробити для того, щоб життя наше було прекрасним?
Щоб у нас вийшла цікава розмова, мені потрібна буде ваша допомога, ваша активність, щирість, відвертість.
Підлітковій вік - особлива пора людського життя, коли ти вже торкнувся притягальної сили землі, а легенькі крила дитинства ще піднімають тебе в небо, де живе казка, де панує мрія. Як часто ми - дорослі, ваші вчителі, батьки, не розуміємо вас, не розуміємо, які емоції охоплюють чисте поле ваших уявних подвигів, як тривожно б'ється серце в кожного з вас у передчутті нового (майже дорослого) світосприйняття.
Вдумаймось у слова Леонардо да Вінчі: «Пам'ятай! Життя є дар, великий дар, і той, хто його не цінує, цього дарунка не заслуговує».
Звичайно, нікому не дано з цілковитою точністю визначити своє майбутнє. Та все ж кожному під силу намітити власний шлях самотворення, кожному слід знати, що він спроможний підсилити в собі, а що відкинути чи хоча би пом'якшити.
Щодня перед кожним із вас постають запитання: хто я? Навіщо я прийшов у цей світ? Куди йде моє життя? Що залишу після себе? Чи хтось колись про мене згадає? Здається, це прості запитання, але дати відповідь на них стає все важче й важче.
Життя - це ваша таємниця, проте ви повинні реалізувати себе, свої можливості, свою суть, пройшовши всі етапи, запрограмовані його віковими особливостями: людина повинна пройти молодість, зрілість, залишити спадщину, тобто посадити дерево, збудувати дім, виростити дитину.
2. Бесіда з учнями
Як ви думаєте, чи може кожна людина жити так, як вона хоче, і що для цього потрібно? (Людина може запланувати своє життя, визначивши мету існування, вибрати шлях її реалізації. Усе залежить від характеру людини, вольових зусиль. Для того щоб жити так, як хочеш, треба вміти долати перешкоди, труднощі. Мало одного тільки бажання хотіти, потрібна ще й праця, боротьба, щоб чогось досягти...)
А що складніше й важливіше - будувати життя чи пристосовуватись до нього? (Звичайно, складніше й важливіше будувати життя, а пристосуватись - легше та простіше, але це нецікаво...)
А який зміст ви вкладаєте в поняття «жити щасливо»? (Жити щасливо - це коли тебе поважають люди, коли в тебе є вірні друзі, коли на землі панують любов і злагода між людьми...)
Коли ж судилось нам всім жить в одному світі,
Єднаймось всі разом у радості й біді.
Давайте, щоб душа жила у щастя світлі,
Щоб людства рід зберігся на землі.
В. Сухомлинський
3. Читання дітям притчі. «Мозковий штурм» - Який слід повинна залишити людина на землі?
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. «Завтра в ньому оселяться люди», - думає з гордістю.
А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
- Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років. Хлопчик став дорослим Чоловіком.
Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Пригадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілося йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі знизують плечима - ніхто не пам'ятає такого.
- Що ж ти лишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід. - Є в тебе син чи дочка?
- Немає в мене ні сина, ні дочки.
- Може, ти дуба посадив?
- Ні, не посадив я дуба...
- Може, ти поле випестував?
- Ні, не випестував я поля...
- То, мабуть, ти пісню склав?
- Ні, й пісні я не склав.
- То хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Пригадалася йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той, наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий, відбиток хлопчикової ніжки.
- Ось і все, що залишиться після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік. - Але цього ж малою, дуже мало...
Не так треба жити...
4. Слово вчителя
Протягом половини навчального року, я дізналась, що в кожного є улюблені заняття, мрії, захоплення. Про це ми зараз і поговоримо.
Деякі учні розповідають про свої захоплення.
Слухаючи ваші щирі розповіді, бачимо, що в кожного з вас є те, чим можна пишатися, те, для чого варто жити на землі.
Хочу сьогодні сказати, що й серед наших учнів є такі, які мають свої захоплення. Деякі діти захоплюються спортом, дуже люблять футбол, відвідують футбольну секцію, інші, особливо дівчата, захоплюються музикою, танцями, вихованням. А є й такі, які люблять літературу, самі пробують писати вірші.
Про захоплення ми можемо говорити ще і ще. Бо, як бачимо, немає жодної людини, яка би чимось не захоплювалась. Але хочу застерегти вас, щоб ви вдумливо ставились до своїх захоплень.
Не всі ті, хто захоплюється моделюванням, створюватимуть машини; не всі, хто захоплюється спортом, стануть спортсменами; не всі, кому подобається музика, стануть співаками... Але головне - мати якусь мету в житті, до чогось прагнути. Бо людина, яка знайшла зміст свого життя та прожила у відповідності з ним, помирає тільки фізично. Вона залишається жити в результатах своєї праці, у людях, яких вона виховала, в ідеях, які вона виробила, навіть, якщо не встигла їх здійснити.
Щодня змінюється панорама життя, змінюється й коло інтересів, прагнень. І будь-яка дрібниця сьогодення не повинна замінювати усвідомлення того, що є багатством кожної людини - я маю на увазі знання, інтелект, різноманітність захоплень.
Так, різноманітність захоплень, саме на це я хочу звернути вашу увагу. Бо якщо людина в житті чимось захоплюється, плекає, мріє, до чогось прагне, то й життя для неї не буде сірим, буденним, і вона не буде лише спостерігачем, а, навпаки, творцем свого життя.
А як ви думаєте, коли в людей з'являються захоплення? (Звичайно, у дитинстві, коли дитина починає гратися й усвідомлює, що їй найбільше подобається.
Головне - мати якесь улюблене заняття, щось робити. Бо, як писав відомий педагог В. Сухомлинський: «Ти не завжди будеш дитиною. Ми з'являємося на світ і спочатку буваємо маленькими дітьми для того, щоб, ставши дорослими, залишити свій слід на землі, прожити життя справжніми людьми. Прагни швидше стати духовно зрілим творцем, мислителем, трудівником. Людина смертна. Ми йдемо в небуття, але, разом з тим, людина й безсмертна. Твоє безсмертя в тому, що ти зумієш створити для людей, для своєї Батьківщини».
То ж творіть, дерзайте, захоплюйтесь і дбайте про те, що ви залишите для нащадків.
Не забувай ні на хвилину свого призначення, Людино!
Бо якщо станеш забувати, то будеш ти нічим ставати.
Бо як забудеш - всохнуть ріки, на світ народяться каліки,
А опромінені тополі підуть собі степами голі.
Бо якщо станеш забувати, тоді себе не врятувати,
Бо віра вмре, надія згасне, своє ім'я забудеш власне.
Забудеш ім'я свого роду, і ім'я батька і народу,
Забудеш знати, і уміти, і рідну мову розуміти.
5. Фізкультхвилинка
Учні імітують рухи за змістом вірша.
Добре те, що сонце світить!
Добре те, що віє вітер!
Добре те, що цей ось ліс
Разом з нами ріс і ріс!
Добре те, що в нашій річці
Синя - не брудна вода!
І мене матуся рідна
Після школи зустріча!
Добре гратися надворі!
Добре вчитися у школі!
Добре плавати в ставку!
Добре те, що я живу!
6. Розповідь учителя з елементами бесіди
Я хочу ознайомити вас ще з одним твором-притчею. Нехай кожен з вас спробує самостійно продовжити речення, яке є назвою цієї притчі.
7. Життя людини - це найвища цінність
В одного батька було двоє синів. І ось настав час, коли кожен з них мав піти власною дорогою. Покликав їх батько до себе і каже: «Віддаю я вам усе своє багатство. Кожному даю коштовності, землі та все, що є на цих землях. Розпоряджайтеся ними, примножуйте та пам'ятайте мою настанову: найвища цінність - це життя людини. Обіцяйте мені, що будете берегти життя, як найдорожчий скарб». Сини пообіцяли та й розійшлися своїми дорогами.
Старший син, прийшовши у свої землі, одразу найняв собі найкращу охорону та велику кількість прислуги. Звелів побудувати найміцніший палац і не зводити з нього очей ні вдень, ні вночі, щоб його дорогоцінному життю нічого не загрожувало. Слуги приносили йому найкращу їжу та напої, виконували всі його забаганки. Відокремився він від усього світу, щоб ніяка хвороба чи тривожна звістка не турбували його життя - батькові ж обіцяв.
Молодший син часом обходив свої землі. Однак невдовзі побачив велике скупчення людей, що збиралися воювати між собою. Він запитав у них: «Навіщо ви вирішуєте свої проблеми насиллям? Ви ж маєте змогу все обговорити та домовитись». «А ми про це ніколи не думали. Бійкою все вирішували наші батьки, діди і прадіди, тому й ми так робимо. А й справді, чому не домовитись». Війна скінчилась, навіть не розпочавшись, а вдячні матері та жінки кинулись до ніг молодшого сина, дякуючи за збережене життя їхніх синів і чоловіків.
Попрямував він далі. Незабаром його очам відкрилася жахлива картинка. Змарнілі, обідрані люди жебракували на дорозі, ведучи за собою малих, немічних, голодних дітей. «Що змусило вас так жити?», - запитав їх. І люди розповіли, як жили вони колись у прекрасному місті, поряд з яким була повновода ріка, зеленів чудовий ліс, повний різноманітної живності. Та сталось так, що для своїх потреб люди вирубали всі дерева. Кудись зникла вся живність, мисливці вже нічого не приносили з полювання. Згодом пересохла й річка, що витікала десь із лісу. На місто весь час обрушувався буревій, родючі землі перетворились на пустирі. Не стало ні їжі, ні води. Прекрасне місто почало перетворюватись на пустелю, в якій люди не змогли б жити. «Спробуймо всі разом відродити ліс і річку, та і все місто!» - вигукнув молодший син. За його прикладом люди почали насаджувати дерева, пізніше туди повернулися тварини і птахи. Десь у глибині лісу задзюрчав струмок, поступово перетворюючись у річку, переповнену рибою. Ожила природа навколо міста, щедро обдаровуючи всіх своїми плодами. Повернулось до людей життя, не боялись вони вже за майбутнє своїх дітей.
З того часу в цих землях усі живуть у мирі, любові, достатку, бо молодший син й інших навчив батьківської мудрості.
Докотилася звістка про долю синів до самого батька. «Лише один з моїх синочків правильно зрозумів мою настанову», - із жалем промовив він.
А люди й досі в тих землях пам'ятають про життя одного із синів, ще й своїм дітям переказують, а про життя іншого й згадки не лишилося.
Про кого йшлось у притчі? (Про двох синів та їхнього батька.)
Кого ж із синів люди й досі пам'ятають, а про кого і згадки не лишилось? Чому? (Пам'ятають молодшого, бо він присвятив своє життя іншим людям.)
Як ви вважаєте, чиє життя можна назвати найціннішим скарбом?
А яку цінність має життя старшого сина? Чому? На кого ви б хотіли бути схожими?Що для цього необхідно?
Наведіть приклади життя таких людей - наших сучасників.
Продовжіть речення: «Життя людини найцінніший скарб, якщо...» (Діти виконують завдання письмово.)
8. Робота з Конституцією України
А в Конституції - Основному Законі нашої держави - ось що говориться про життя.
Розділ І, стаття 3: «Людина, її життя і здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»...
Розділ ІІ, стаття 27: «Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.
Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань».
9. Підсумок. Слово вчителя з елементами бесіди
Що для людини найцінніше? Образити людину легко. Сумний досвід переживання нанесеної образи є у всіх людей без виключення, і кожному відомо, як сильно може ранити душу одне-єдине недобре слово. Образи переслідують людину з раннього дитинства. У пісочниці зовсім ще маленький карапуз доводить до сліз інше маля, віднімаючи у нього іграшку або ламаючи побудований ним пісочний будиночок. Потім в школі з'являються образливі прозвиська для однокласників, які страждають надлишковою вагою, слабким зором або іншими фізичними вадами. Дорослі ж взагалі можуть ображати витончено і безжалісно. І якщо тонко організована, ранима людина не може дати відсіч образі, зраді або підлості, то останнім аргументом на користь власної правоти для неї стає почуття образи. Як ви вважаєте, почуття образи для особистлсті є відчуттям творчим або руйнівним? Чи правильно людина вчиняє, якщо ображається на іншого? (Відповіді дітей)
Насправді: навіщо любити тих, хто тебе ненавидить та ображає? Вже їм-то, напевно, менше всього на світі потрібні наші любов і пробачення. Так для чого тоді змушувати себе до такої важкої і невдячної справи? Чому не можна мстити своїм кривдникам, ще більш-менш зрозуміло: адже якщо відповідати злом на зло, то навряд чи цього самого зла в світі стане менше. Із заслуженими образами теж все ясно, оскільки тут діє простий і всім зрозумілий принцип: запрацював — отримай і не скаржся. А ось що робити, коли тебе образили без жодного приводу, якщо наплювали в душу, розтоптали і принизили просто тому, що так захотілося кривдникам? Невже теж — пробачити?
Дуже часто люди ображаються на, здавалося б, абсолютно нешкідливі речі. Досить буває не те що слова — одного лише погляду, жесту або інтонації, щоб людина побачила в них щось образливе для себе. Дивна справа: адже ніхто ж і не думав нікого ображати, а образа знову — тут як тут, скребе серце пазуристою лапою і не дає жити спокійно.
Парадокс тут полягає в тому, що будь-яка непробачена образа завжди є «вигадкою» самої ображеної людини і зовсім не залежить від чиїхось сторонніх зусиль або від їхньої відсутності. На це прямо вказує навіть граматична будова слова образився. Адже в даному випадку «ся» — це ні що інше, як слов'янська огласовка займенника «себе», що вийшла нині з вживання. Таким чином, образився означає образив себе, тобто дав волю думкам, що розпалюють в душі солодку суміш свідомості власного приниження і відчуття моральної переваги над кривдником. І хоча люди не люблять зізнаватися в таких речах навіть самим собі, але кожному ще з дитинства відомо, як приємно буває відчувати себе ображеним. Є в цьому якась хвора насолода, звикаючи до якої, починаєш шукати образу навіть там, де її зовсім не було.
Прощаючи людину, ми даємо їй шанс виправитися. Інколи прощення може творити дива, перетворюючи людину, яку пробачають, і прославляючи того, хто прощає. Саме у цьому криється вся суть спілкування Бога і людини в Православ'ї.
На закінчення бесіди послухайте вірш Б.Пастернака «Учись прощать».
10. Читання вірша Б.Пастернака «Учись прощать»
Учись прощать... Молись за обижающих,
Зло побеждай лучом добра.
Иди без колебаний в стан прощающих,
Пока горит Голгофская звезда.
Учись прощать, когда душа обижена,
И сердце, словно чаша горьких слез,
И кажется, что доброта вся выжжена,
Ты вспомни, как прощал Христос.
Учись прощать, прощать не только словом,
Но всей душой, всей сущностью своей.
Прощение рождается любовью
В творении молитвенных ночей.
Учись прощать. В прощеньи радость скрыта.
Великодушье лечит, как бальзам.
Кровь на Кресте за всех пролита.
Учись прощать, чтоб ты был прощен сам.
11. Підсумкове слово вчителя
Просити пробачення – важка праця, але нам потрібно вчитися прощати один одного, як важко б це не було. Прощаючи інших, ми звільняємося від гніву, почуття образи і бажання помститися, в нашому серці з'являються радість і тепло, а в світі стає трохи більше добра.
Відео «Самое доброе видео».
|
